Прикордонник Микита Жур’ян перебував в полоні з першого дня війни. Його звільнили з полону 24 листопада 2022 року. Додому на Одещину прикордонник повернувся після реабілітації 25 грудня. Історія Микити про те, яке життя у полоні й що довелось пережити йому та його товаришам, не залишає байдужими.
Тюремні трансфери 24 лютого всіх захисників острова Зміїний повантажили окупанти на буксир «Шахтёр» та доставили до Севастополя. Там всіх утримували у казармі військової комендатури два тижні. Після чого прикордонників та морпіхів відправили літаком до Курська. А звідти, прямо з аеродрому, в Білгородську область у СІЗО, що у місті Старий Оскіл. Там їх утримували місяць. Потім 4 місяці за ґратами у виправній колонії у Валуйках. А вже звідти переправили до виправної колонії, що знаходиться в Алексєєвці. Всіх захисників з острова Зміїний утримували разом, але через деякий час розділили. Де перебувають 10 прикордонників, наразі невідомо.
Молекулярна кухня
Ще більш менш нормально годували, коли були в Криму. Їжа була як для військовослужбовців. А вже в колоніях якість харчів відверто тюремна – картопля, макарони, щі. Порції давали маленькі. Маючи вагу 85 кг, Микита втратив 20 кілограмів. Умови були терпимі. У кожного було своє ліжко. Не було такого, що на одне ліжко претендувало декілька людей.
Тюремне от-кутюр На четвертому місяці тримання за ґратами захисників острова Зміїний почали відводити на роботи до швейних цехів, спочатку у 6-й, а пізніше у 4-й виправній колонії. Там полонені виготовляли роби для будівельників, одноразові медичні халати тощо. З в’язнями вони перетиналися лише під час роботи. Ті приносили матеріали для шиття. З ними розмову мав тільки головний з виробництва.
Інформаційний вакуум Мінімальна інформація поступала з радіо, щось на кшталт пропагандистського телеканалу «Росія24». Тобто постійні новини та промивка мізків, було не зрозуміло, що насправді коїться на Батьківщині. Там розповідали про захоплені українські міста, області тощо. Вони не могли уявити масштаб захоплених територій. Здавалось наче ворог пів України вже взяв. Час від часу їм також давали почитати місцеві газети. В яких головними наративами були, що всі підтримують так звану «спецоперацію» та «тотальні перемоги». Лише коли переїхали в колонію, де був телевізор, хлопці побачили на карті, що Україна тримається і дає гідну відсіч. Особливо це явним стало коли відбили Харківську область за три дні. По телевізору на всіх каналах сказали, що це стратегічний відступ і що їм Харків не потрібний. Але хлопці все прекрасно зрозуміли.
Били за правду
Відношення до полонених було в залежності від людей, які заступали у зміни. Були адекватні, які поводились із полоненими нормально. А були й зомбовані, які навіть слухати не хотіли, хто ці хлопці. Просто знущались й завдавали морального та фізичного насилля, тому що ти українець. Перед обміном у Микити була змога порозмовляти з іншими хлопцями. Він зрозумів, що в нього не все так погано було у порівняні з іншими. Йому хоча б дозволяли сидіти на стільці, а інколи – на ліжку. Іншим доводилось цілий день стояти. Якщо присів окупанти проводили «виховний процес».
«Русский военный корабль иди на …» Шукали, хто сказав фразу «Русский военный корабль иди на …». Деякі працівники цих колоній, заради забавки, робили так звані допити військовополонених з острова Зміїний. Коли дізнавались, що з острова, то питали: «Це ти послав, це ти послав? А хто послав, якщо не ти? Зі слів Микити, ніхто не знав, хто сказав цю фразу, адже вона була сказана в ефірі на 16 міжнародному морському каналі судноплавства, а вони були на позиціях й не чули це. І тільки з приміщення чергового прикордонної застави це можна було зробити. Про те, як це вплинуло на бойовий дух українців та автора вони вже дізнались після приїзду додому. Також тюремники промацували, що кожен з полонених українців думає про Зеленського, про владу, про ситуацію на Донбасі. Звичайно всі намагались викрутися з цієї розмови та перевести тему. За те, що скажеш «Крим – це Україна, а Президент легітимний» могли сильно постраждати.
Без права на телефонний дзвінок
Зв’язку із рідними всі ці місяці не було. Ніхто не знав, як там справи у рідних. І це дуже пригнічувало. У СІЗО в Старому Осколі полоненим надали дозвіл написати листи додому. Це було у березні, а в Україну листи надійшли аж через пів року.
Обмін До останнього моменту Микита не знав, що його з побратимами будуть обмінювати. У той день його забрали з робіт зі швейного цеху. Переодягнули та відвезли в інше СІЗО, де були ще наші хлопці. До останнього моменту не було зрозуміло чи це черговий переїзд, чи що. Коли посадили на літак було вже зрозуміло, що це нарешті обмін. А коли посадили в автобус, то вже було зрозуміло на 100%, що це точно обмін. Зустріли в Україні представники Координаційного штабу. Одразу повантажили в автобуси, де вони доїхали до Запоріжжя. Там вже чекали представники Координаційного штабу, представники від прикордонників. З батьками Микита зустрівся в Києві, це були дуже теплі та радісні відчуття. Потім реабілітація – два тижні в госпіталі та два тижні в санаторії. А перед новим роком він та побратими повернулись додому на Одещину.
Життєві поради для родичів та полонених
Прикордонник зазначає, що головною проблемою як для родичів, так й військовополоненого є те, що дуже великі переживання через інформаційний вакуум, що створюється навколо них. Нічого не зрозуміло й дуже часто сам себе «накручуєш». Він радить спробувати менше хвилюватись, навіть при такій складній ситуації. Це тяжко, але треба себе тримати в руках й не йти на якісь необдумані речі, які можуть тільки зробити гірше.
Родичів полонених Микита закликає не намагатися самотужки шукати зустрічі зі своїми рідними. Якщо адміністрація колонії довідається, що хтось знає, що тут військовополонені, то їх обов’язково перевезуть в іншу колонію. І це буде ще більшим стресом для військовополонених. Кожен переїзд – це «прийомка», коли хлопців і б’ють, і погано з ними поводяться. Ніякі передачі не дійдуть, навіть якщо хтось їх передасть. Також прикордонники застерігає родичів полонених остерігатися шахраїв, які вдають екстрасенсів, ворожбитів, а насправді «доять» гроші з людей, які перебувають у відчаї.
Мрії Микити Зараз у Микити є дві мрії – це повернення всіх прикордонників та морпіхів, яких було взято в полон на острові Зміїний додому, а також Перемога – та, що одна на всіх, на всю Україну, на весь Український народ.
